.png){kind=logo}
Перша формаційна зустріч ШХА в осередку Тернопіль МХП: шлях до зрілої віри, свободи й відповідального служіння
- 26 січ.
- Читати 5 хв
В Осередку Тернопіль МХП відбулася перша формаційна зустріч Школи християнського аніматора – подія, що стала не просто стартом навчального циклу, а простором глибокого осмислення людини, віри й служіння в реаліях сьогодення. Протягом дня учасники мали змогу пройти шлях від фундаментальних питань людської ідентичності – через досвід віри у війні – до практичного виміру духовного життя та відповідальності аніматора як свідка.
ХТО Я Є І ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ ЛЮДИНОЮ?
Формаційний день розпочався лекцією о. Дмитра Телевʼяка на тему: «Хто я є? Що означає “бути людиною”?». Уже з перших хвилин стало зрозуміло: мова піде не про абстрактні поняття, а про саму основу християнського бачення людини.
Роздумуючи над книгою Буття, священник наголосив, що людина не є випадковим продуктом історії чи біології, а свідомим Божим задумом.
«Коли хтось творить, він завжди залишає частинку себе у своєму творінні. Так само і Бог: творячи людину, Він залишив у ній Свій образ».
Цей образ Божий, за словами лектора, проявляється насамперед у розумі, свободі волі та здатності творити – у тому, що робить людину істотою відповідальною і відкритою на сенс.
Окрему увагу було приділено свободі як невід’ємній рисі людської гідності.
«Бог ніколи не обмежує людину. Він показує шлях, але завжди залишає простір свободи».
Свобода, підкреслив о. Дмитро, не є дозволом на хаос, а передумовою любові й творчості. Саме з неї народжується покликання – унікальне і неповторне для кожного.
«Немає двох однакових людей. Навіть близнюки – різні. Кожен із вас має особливу місію. Ніхто інший не зможе реалізувати її замість вас».
Лекція завершилася цілісним баченням людини як єдності духа, душі й тіла та наголосом на стосунках як просторі, де людина справді стає собою.
«Неможливо бути людиною на самоті. Ми стаємо собою лише у стосунках – з Богом і з іншими».
Лекція о. Дмитра мала не лише теоретичний, а й виразно інтерактивний характер. Через запитання, обговорення та живу взаємодію священник постійно залучав учасників до роздумів і діалогу. Завершальним акордом став інтерактивний Kahoot, який у динамічній і доступній формі допоміг пригадати ключові думки лекції, перевірити їх розуміння та закріпити вивчене. Такий формат дозволив молоді не просто почути важливі істини, а пережити їх особисто, як запрошення до свідомого вибору, відповідальності й глибшого усвідомлення власної гідності та покликання.
ВІРА, ПЕРЕВІРЕНА ВІЙНОЮ
Наступним і глибоко емоційним акцентом дня став виступ Ірини Драгущак («Ластівка») – ветеранки ЗСУ, уемхістки, жінки, яка пережила війну як щоденну реальність. Її доповідь «Віра в часі війни» прозвучала як живе свідчення, позбавлене пафосу, але наповнене правдою.
«Ми не можемо вистрибнути з реальності. Навіть якщо виїхати за кордон – війна все одно залишається з нами».
За її словами, війна безжально знімає всі маски й змушує людину ставити радикальні запитання про сенс життя, смерть і надію.
«Війна робить нас серйозними дуже швидко. Вона не залишає місця для марноти».
Особливо сильно прозвучала думка про віру як випробування, а не звичку.
«Ти мусиш знати, для чого молишся. Чи справді віриш, що ти – дитина Божа. Чи віриш у воскресіння, коли ховаєш свого друга».
Лекторка наголосила: Бог не стоїть осторонь війни й болю, а входить у них разом з людиною.
«Я проживаю життя Христа разом із Ним, а Він проживає обставини мого життя разом зі мною».
Слово Боже, щира молитва і служіння ближнім вона назвала трьома опорами, які дозволяють вистояти навіть у найтемніші моменти.
«Війна не терпить фарсу. Перед Богом треба стати таким, як є».
Виступ Ірини Драгущак став одним із найемоційніших моментів формаційної зустрічі. Це була не лекція у звичному розумінні, а щира розмова і глибоке ділення особистим досвідом віри, перевіреної війною, страхом і відповідальністю за життя інших. Її слова не потребували риторичних прикрас – вони звучали як правда, прожита до кінця. Для багатьох учасників ця зустріч стала моментом внутрішньої тиші, переосмислення і чесного запитання до себе: якою є моя віра, коли зникають усі безпечні дистанції.
МОЛИТВА ЯК ПРОСТІР БЛИЗЬКОСТІ
Тему особистих стосунків із Богом у межах формаційної зустрічі поглибив о. Дам’ян Чамарник, монах-францисканець. Його доповідь «Що таке духовне життя? Моя молитва» стала не стільки поясненням духовних практик, скільки запрошенням до чесного і відповідального перегляду власного молитовного досвіду.
Розпочинаючи науку, священник одразу вивів розмову за межі звичних відповідей і зовнішніх критеріїв релігійності. Він звернув увагу на небезпеку підміни живої віри релігійною активністю, коли участь у богослужіннях і виконання практик стають самоціллю.
«Я не запитую, чи ви ходите до церкви. Я запитую, чи ви є людиною віруючою».
Центральним богословським образом лекції стало тлумачення першої Божої заповіді як простору близькості між Богом і людиною. В оригінальному формулюванні, наголосив отець Дам’ян, вона звучить не як заборона, а як заклик до стосунків:
«Хай між твоїм обличчям і Моїм нічого не стоїть».
Саме ця близькість, а не кількість молитовних формул чи слів, є суттю духовного життя. Щоб допомогти учасникам відчути цю правду на практиці, священник запропонував радикальний внутрішній експеримент – уявно забрати з молитви всі прохання.
«Що вам залишиться? Бо досконала молитва – це не навалювання слів, а серце до серця. Чи залишаться там і слова подяки?».
У цьому контексті молитва постає не як перелік потреб, а як присутність, у якій людина дозволяє Богові бути поруч – без вимог, без страху і без умов. Найглибша форма молитви, підкреслив лектор, народжується з тиші та довіри.
«Найдосконаліша молитва – це коли я дивлюся на Нього, а Він дивиться на мене».
Ця наука стала для учасників не теоретичним блоком, а запрошенням до простішого й водночас глибшого способу бути з Богом – там, де між двома обличчями не залишається нічого зайвого.
АНІМАТОР ЯК ПРИКЛАД, А НЕ РОЛЬ
Практичний вимір формаційного дня окреслила Ліля Покришка – практикиня таборування й комунікаційниця. Її наука була зосереджена на простій, але часто забутій істині: діти насамперед дивляться не на те, що ми говоримо, а на те, як ми живемо.
Розмірковуючи над питанням, яким має бути аніматор, лекторка відразу відкинула складні формули:
«Бути адекватним і бути вихованим – це базова відповідь на більшість питань».
Водночас вона наголосила: йдеться не лише про загальну культуру поведінки, а про християнське виховання, яке не завершується в дитинстві.
«Нас виховують певний період життя. Але далі ми починаємо виховувати самі себе – і це вже наша відповідальність».
Окремий блок лекції був присвячений феномену прикладу. З досвіду таборування, за словами доповідачки, діти майже буквально віддзеркалюють поведінку аніматорів:
«Якщо аніматор молиться – діти моляться. Якщо аніматор відволікається, жартує, шепочеться – діти роблять так само».
Те саме стосується дисципліни, реакції на стрес, ставлення до інших членів команди. Аніматор завжди залишається в полі зору – навіть тоді, коли думає, що його ніхто не бачить.
Як практичний інструмент вона запропонувала методику ненасильницького спілкування, яка допомагає говорити про проблему без агресії – навіть у стресі. Факт, відчуття, потреба і прохання замість крику та звинувачень.
В умовах війни, наголосила доповідачка, делікатність перестає бути просто рисою характеру – вона стає необхідністю. Теми жартів, ігор, обговорень потребують особливої уважності, адже поруч можуть бути діти з травматичним досвідом.
«Сміємося разом – це ок.Сміємося з когось – це стоп».
Навіть невинний, на перший погляд, жарт або гра можуть стати джерелом болю й булінгу – і відповідальність за це несе дорослий.
Завершуючи лекцію, доповідачка підсумувала головну думку формаційної зустрічі:
«Усе, що робить аніматор, видно.Як говорить, як реагує, як молиться, як ставиться до інших».
І водночас прозвучало застереження від перфекціонізму:
«Діти не шукають ідеальних. Діти шукають справжніх».
Саме щирість, відповідальність і готовність працювати над собою роблять аніматора не роллю, а живим свідченням цінностей, які він несе.
Перша формаційна зустріч Школи християнського аніматора в Тернополі стала більше ніж навчальним заходом. Це був простір зустрічі з Богом, із собою та з відповідальністю за інших. Простір, де віра перестає бути теорією, а служіння – роллю. Саме з такого фундаменту народжується зрілий аніматор і жива спільнота.
Після основної програми учасники мали нагоду згадати банси минулих років, зануритися в атмосферу спогадів та історій спільного досвіду, що ще більше згуртувало групу. Завершальним акордом стала яскрава та енергійна активність – танцювальний банс-батл, який не лише розважив, а й став практичним виявом командної роботи, творчості та взаємної підтримки, що є невід’ємною складовою служіння.
😍